Матері Ірпеня знайшли синів у могилах невідомих через чотири роки пошуків.

Як повідомляє ТСН: Три родини з Ірпеня, сини яких стали добровольцями на початку повномасштабного вторгнення, очікували майже чотири роки, щоб дізнатися про них. В результаті їх знайшли в могилах, де вони були поховані як невідомі. Активність матерів допомогла виявити свідчення воєнного злочину росіян і дало можливість перепоховати захисників з почестями.

Троє нерозлучних друзів

Жінки — пані Олеся (мати Артура), Валерія (мати Руслана) та Людмила (мати Олексія) — за ці роки стали близькими подругами. Їхні діти — Артур Баранець, Олексій Ященко та Руслан Філіпенко — з дитинства завжди були разом. Артур і Олексій дружили з трьох років, ще з садочка.

Хлопці мали схожий характер і були високи — всі троє під два метри зростом.

«Їх називали дубами, коли ми їх шукали, всі говорили, як їх можна не запам'ятати, вони стояли разом, як дуби», — згадує мама Руслана.

На момент вторгнення Артуру та Руслану було по 22 роки, а Олексію — 20. Вони спочатку відвезли родини на захід України, а потім повернулися до Ірпеня, де вступили до добровольчого формування.

Матір Олексія запам'ятала його останні слова: «Нехай буде все добре».

Завдання, полон і сліди катувань

Зв'язок з хлопцями обірвався 2 березня 2022 року. Того дня Руслан, Артур та Олексій отримали наказ доставити боєприпаси і дрони на позиції.

У Ворзелі хлопці потрапили під обстріл. Рідним вдалося з'ясувати, що саме тут їх захопили в полон. Наприкінці березня на російському каналі з'явилося відео допиту Артура та Руслана в лісі.

"Сусідка скидає мені відео, де він сильно побитий стоїть на колінах, дає свідчення цим військовим оркам… Нам казали, що їх не можуть вбити, бо є відео, що вони в полоні», — розповідала мама Артура.

Родичі здали ДНК-матеріали ще у 2022 році. Пошуки вели серед полонених, шукали зачіпки в Оленівці, Новозибкому СІЗО. «Я все ж таки шукала його живим», — розповідає мати Руслана.

Власне розслідування та халатність слідства

Рік минув, а рідні не отримали доступу до матеріалів кримінальної справи, слідчі змінювалися. Матері вирішили вести власне розслідування, використовуючи неофіційні контакти. Вони знайшли мешканця Ірпеня Сергія Кондратенка, якого захопили росіяни в той же час.

Кондратенко запам'ятав хлопців за зростом, автомобілем і розповів, що один з них був поранений.

Він підтвердив, що провів з Олексієм, Русланом та Артуром приблизно п'ять днів, їх катували:

«Використовували їх — це березень, холодно. Вони зв'язували їх, вони сиділи на них», — розповідає він.

Хлопців «шість разів водили на розстріли». Потім їх утримували в «холодильниках» Гостомельського аеропорту. 7 березня частину цивільних вивезли в полон, а когось розстріляли.

Обвуглені рештки та збіг ДНК

Коли Київщину деокупували, з Гостомельських ангарів до бучанського бюро судмедекспертизи привезли обвуглені рештки, настільки знищені, що не можна було визначити навіть кількість тіл.

Лікар судово-медичної експертизи Сергій Ляхович пояснив, що рештки були спалені: «Найгірше це дія високих температур, це обвуглення для нас».

З обгорілих фрагментів вдалося вилучити ДНК. Комунальні служби заховали ці пакети на Гостомельському кладовищі як невідомих.

Після чотирьох років невідомості, втомлена пошуками, пані Валерія через особисті зв'язки попросила перевірити її ДНК. Виявилося, що її матеріал взагалі не був внесений у базу.

Коли дані ДНК Валерії Філіпенко занесли, вони на 99,9% збіглися з рештками під номером 352. Вона також дізналася, що у рідних Артура та Олексія збіг по ДНК стався ще у 2023 році, проте їх про це не повідомили.

«Якби не особисті контакти, щоб знайти це, ми б ще довго чекали на своїх дітей», — зі сльозами зазначила Валерія.

Фрагменти Руслана та Олексія, а також більша частина Артура, пролежали у цих пронумерованих могилах чотири роки.

"Практично 4 роки я шукала дитину в полоні, а вона лежала тут, під хатою, а я не мала змоги ні прийти, ні поплакати… У мене і у Люди дуже маленькі пакети, там майже нічого не залишилося», — сказала Валерія.

Поховання та продовження боротьби

Артура, Руслана та Олексія перепоховали з почестями на Алеї героїв в Ірпені. Друзі спочивають поруч.

«Ми достойно поховали наших дітей,» — зазначила Людмила.

Для матерів це не кінець. Вони мають довести, що їхні сини є учасниками бойових дій, адже добровільно стали на захист з перших днів.

«Хочу, щоб все людство знало, що вони герої», — заявляє пані Валерія.

Проте головна боротьба триває — жінки прагнуть, щоб були якісно зібрані всі докази воєнного злочину. Адже у тих, хто розстрілював і спалив їхніх беззбройних синів, «є імена, звання та посади в російській армії».