80 тисяч зниклих безвісти: як татуювання допомагає повернути героїв додому.

Як повідомляє ТСН: В Україні продовжується велика війна, що триває вже третій рік. За офіційними даними, кількість зниклих безвісти перевищила 80 тисяч осіб, і ця цифра зростає щодня. Ідентифікація людей, які повертаються під час репатріації тіл, стає дедалі складнішою задачею для фахівців. Іноді недостатньо навіть ДНК-профілю, а часом просто немає з чим його порівняти.

Кореспондентка ТСН дослідила, як працює механізм пошуку зниклих осіб та чому татуювання може стати останньою надією повернути героя додому.

Історія «Техніка»: сирота, якого шукали всім світом

На Алеї героїв у Києві 21-річна Анастасія Войтенко відвідує це місце майже щодня. Тут, серед прапорів, висілять фотографії Івана Шевченка, якого друзі називали «Шевою», а побратими – «Техніком».

«Він був як старший брат, якого мені завжди не вистачало. Я одна в сім’ї, а він завжди захищав мене, оберігав від світу. Це була найдобріша людина, він завжди був щирим і прямим, ніколи не брехав, говорив завжди те, що думав», – згадує Анастасія.

Життя Івана було трагічним з народження: мати залишила його немовлям у візочку посеред зими. Пізніше він потрапив до дитячого будинку, а з опікункою в нього не склалися стосунки.

«Вона постійно виганяла його з дому, не давала їсти, якщо він не виконував її вимоги», – розповідає дівчина. Справжніми рідними для Івана стали його друзі.

Коли Іван загинув під Авдіївкою, постало питання ідентифікації. У сироти не було родичів, чиє ДНК можна було б взяти для аналізу. Анастасія самостійно шукала все, що могло допомогти: «Побратими привезли його речі, і я знайшла волосся в шапці – воно було довге і кудряве, а також зубну щітку».

Лабораторії МВС: ДНК дістають навіть із попелу

У спеціалізованих лабораторіях МВС робота йде безперервно. Тут досліджують особисті речі та залишки, які іноді виглядають безнадійними. Професор, що змінив університетську кафедру на лабораторію, демонструє обвуглені кістки.

«Ці кісткові рештки в дуже поганому стані, ймовірність встановити ДНК-профіль дуже низька. Ми вилучаємо ДНК з будь-яких кісток, які не горіли, але якщо кістка вигоріла – це складний випадок. Але ми сподіваємося. Ось це – надколінник! Це дуже хороший матеріал, зазвичай він дає результати», – пояснює експерт.

Щомісяця в Україні проводять близько 2-2,5 тисяч експертиз лише по репатрійованих тілах. За словами заступника директора експертного центру МВС, процес був би значно швидшим, якби всі військові здавали свої зразки ДНК заздалегідь.

«Якщо ми говоримо про зразок військовослужбовця, відібраний заздалегідь, і зразок невпізнаного тіла – це два зразки. Якщо родичів – то мінімум три. Це було б на третину дешевше для держави і вдвічі швидше в часі», – каже Аббасов.

Забобони та «погані прикмети»: чому ДНК здали не всі?

За даними Уповноваженого з питань зниклих безвісти, прижиттєві зразки ДНК відібрали у 90% нацгвардійців та прикордонників. У ЗСУ ситуація складніша – лише трохи більше третини. Причина не лише в логістиці, а й у психолгії бійців.

«Дехто з військовослужбовців вважає, що це погана прикмета або з інших переконань не хоче цього робити. Такий відсоток складає близько 5-10% в залежності від підрозділу», – зазначає Добросердов.

Реєстр татуювань та відбитки пальців: нові інструменти пошуку

Офіс Уповноваженого активно займається пошуком людей не лише в моргах, але й у російських соцмережах. На сьогодні є понад 2,5 тисячі осіб, полон яких не підтверджений Червоним Хрестом, але Україна має свідчення їхньої наявності.

Для полегшення пошуку Добросердов пропонує створити державний реєстр татуювань та збирати у військових відбитки пальців.

«Питання в тому, що відбитки пальців можна використовувати лише для пошуку та ідентифікації, а не для доведення злочинів. Це дозволило б знайти людину на світлинах чи відео, які публікують окупанти», – наголошує він.

«Він вже вдома»

Тіло Івана Шевченка повернули під час обміну. ДНК, отримане з волосся, яке знайшла Анастасія, збіглося. Крім того, дівчина впізнала його за татуюванням «Техно» на животі.

Зараз «Технік» спочиває на Лісовому кладовищі поруч із найкращим другом Андрієм Прокопцем. Вони разом виросли, разом пішли воювати і разом загинули. Анастасія приносить їм солодощі та напої, як колись у мирному Києві: «Це святе було, я завжди відчиняю батончик, типу вони п’ють… Головне, що він уже вдома, а не десь там лежить».

▶ На YouTube-каналі ТСН можна переглянути за цим посиланням: Чому ДНК іноді недостатньо, щоб знайти рідних? Як працюють механізми пошуку зниклих